Малі сірники у великому світі

Відгук на книгу: Євгенія Сенік. Будинок із сірників, узятих із різних коробок. Роман / Євгенія Сенік. – Чернівці: Книги – ХХI, 2019. – 352 с.

 

Пані поважного віку, з двома оберемками троянд у руках, одразу зауважила мій акцент у розмові польською. Це відбувається зі мною щоразу, тому я підсвідомо намагаюсь уникати розмов з незнайомими. Не завжди успішно – в місті я орієнтуюсь досить добре і вмію пояснити, а люди часто шукають відомі мені маршрут чи адресу. І тут моя супутниця з квітами запитала вже в автобусі:

  • А де знаходиться Ваш дім?

Мене здивувала така постановка запитання, та я відповіла:

  • У Варшаві, але не за цим маршрутом.

Пані незадоволено порухала бровами, ще намагаючись тримати усмішку, і вже з натиском підкреслила:

  • Ви мене не зрозуміли. У Варшаві Ви зараз мешкаєте. Але я питаю: де Ваш дім?

Це питання проходить наскрізною лінією через книгу Євгенії Сенік «Будинок із сірників, узятих із різних коробок». Це питання час від часу задаю собі і я – повертаючись у місця, де провела роки свого життя, знаходячи ознаки незмінності та ще більше ознак змін і не завжди розуміючи, за що зі знайденого тепер варто триматись.

У книзі про будинок із сірників 55 розділів. У кожному з них авторка розповідає про свою ліричну героїню Анну та людей, які її оточують. Це, переважно, чоловіки. Ні, це не збірка романтичних історій, хоча книга написана дуже щиро та відверто. Часом складалось відчуття, що підглядаю до авторки в щоденник і не знаю, чи не порушую цим етичні кордони нашої взаємодії. Так-от, у книзі про будинок із сірників мова йде про людей, які тримають існуючий уклад, немов сірники з різних коробок – говорячи соціологічною мовою, тут багато структурного функціоналізму та інтеракціонізму на прикладах, які підважують соціальні стереотипи.

Більшість дій твору відбуваються у спільноті для безхатченків, і розташована ця спільнота у Швейцарії. Щодня всі, хто належить до спільноти, працює над певною ділянкою роботи з сортування, лагодження та продажу використаних речей у магазині. Призначення спільноти є набагато об’ємнішим, ніж надання даху над головою тим, хто цього потребує. Анна вирушила у свою подорож для усвідомлення свого місця в житті та пошуку дому, і знайшла їх через людей. А люди в спільноті настільки різні, що й об’єднати їх за спільною ознакою, крім життя та роботи у спільноті, важко.

За даними Всесвітньої організаці охорони здоров’я 2016 року, Швейцарія займає 61 місце в світовому рейтингу самогубств за країнами (Україна – 14 місце). У тексті йдеться про роз’єднаність і самотність як основні проблеми, здавалося б, успішних економічно суспільств. Як не парадоксально, багато з тих, хто проживає у спільноті для безхатченків, долають тут саме ці проблеми. Як зазначає авторка у тексті, слова «дарувати» та «радувати» відрізняються лише однією літерою.

Як і у великому світі, у малому будинку з сірників хтось залишається надовго, а хтось одразу ж іде далі. Тема шляху є невіддільна від теми дому. Як підказує текст, «люди, які довго затримуються на місці, починають повторюватись, вони навіть не помічають того, як говорять те саме» (с. 157). А я іноді замислююсь, чи можна взагалі затриматись на місці у світі шалених змін і турбуленцій, споживання текстів і образів, особливо у великому місті. Здатність допомогти собі для того, щоб бути в стані та ресурсі допомогти іншим – як на мене, одне з найбільш цінних повідомлень роману. Сірники, як і люди, можуть швидко згоріти. Схоже, що лише оптика чутливості до тих, хто перебуває поряд з нами, дає можливість рухатись не вперед, а вглиб. Та ж сама оптика дозволяє розширювати чи звужувати розуміння таких ціннісно забарвлених концептів, як «хороша робота» чи «осмислене споживання». У романі гарно розкриті обидва, причому майже впевнена, що кожна читачка чи читач знайдуть у них свої власні смисли.

Авторка пише про існування  350 подібних спільнот для безпритульних у більш ніж 37 країнах світу (с. 61) і про те, що в кожній з них свої правила та норми, а також стандарти життя. Власне кажучи, ця книга – своєрідне нагадування, що ми всі живемо у власних мікро-світах, спільнотах з унікальними властивостями, і подорож між цими світами будує мости не лише до інших, а і до себе. Добре, що наприкінці книги Анна змогла побудувати найважливіший міст і відшукати свій дім.

Важливо пам’ятати, що не всі люди здатні до емпатії, навіть якщо вони несуть у руках троянди. А ще важливіше знати, що наявність дому не залежить від нетактовних запитань незнайомців,  просто вона стає видимішою за підтримки значущих людей.

 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s