МЕДЖИБІЖ – МІСТЕЧКО МІЖ ДВОМА БУГАМИ

Меджибіж – містечко з потужними пластами історії, яка сягає ще XI століття. Південний Буг і Бужок могли б розказати багато про те, чого не можна пізнати в стінах музеїв Меджибізької фортеці, якби річки розмовляли. Назва міста вказує на його розташування – між двома Бугами (або, якщо послуговуватись версією французького картографа Гійома де Боплана про те, що «Буг» означає «Бог», між двома Богами). Сьогодні Меджибіж – селище міського типу з гарними краєвидами, але ще до 1959 року воно було вагомим торговим і промисловим містечком, ; тут проживали українці, поляки, євреї, тощо.

На фото: Меджибізький замок-фортеця – знаменита окраса Меджибожа, яку починали будувати ще в XIV столітті, вигляд зсередини. Фото А.Марченко, червень 2016 р.

На фото: панорама Меджибожа з замка-фортеці. Фото А.Марченко, червень 2016 р.

Напередодні Другої світової війни частка єврейського населення Меджибожа складала 50% (хоча наприкінці XIX ст., наприклад, цей відсоток був ще вищим – 74% (Дані з електронної єврейської енциклопедії). Варто знати, що саме звідси бере свій початок хасидизм, – не тільки ще один релігійний рух, а серйозний виклик традиційному юдаїзму того часу. Меджибіж на сьогодні є знаковим місцем для тисяч паломників-юдеїв з усього світу, кількість яких неухильно збільшується. Сьогодні я запрошую на прогулянку Меджибожем єврейським і, зокрема, хасидським – в історичному розрізі та у фокусі сьогодення. У цій подорожі допомагатиме мені Ігор Валентинович Западенко, заступник директора Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» з наукової роботи  (http://mezhibozh.com/).

На фото: Ігор Валентинович Западенко. Фото з авторської сторінки на Вікіпедії.

Одразу після виходу з Меджибізької фортеці потрапляємо на широку вулицю. Впадає у вічі тиша та практична відсутність мешканців містечка. Сьогодні – неділя, з приблизно 1500 мешканців багато працюють у найближчому великому місту, обласному центрі – Хмельницькому.

На фото: центральна вулиця Меджибожа – Замкова (у радянські часи – Жовтнева). Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Нашу бесіду Ігор Западенко розпочав саме з контрасту між Хмельницьким (у минулому – Проскуровом) та Меджибожем (у минулому – потужним містом, а сьогодні – селищем міського типу), розділених не лише 35 географічними кілометрами, а й символічним навантаженням простору:

«Пам’ятаю, як на зустрічі з громадськістю в Хмельницькому у 1991 році начальник міської міліції сказав, що корінного населення у місті залишилось не більше 5%. Зараз це, певне, менше 1%: Все мало свою роль: міграції, транспортні можливості, хвилі урбанізації… А от Меджибожа ці хвилі не торкнулись такою мірою».

Корінний проскурівчанин у п’ятому поколінні (нагадаю, що до 1954 р. місто Хмельницький мало назву Проскурів, а до 1795 р. – Плоскирів), пан Ігор з ностальгією згадує те змішане українсько-єврейське середовище його дитинства, атмосферу і колорит провінційного міста, яких щодня меншає у сучасному Хмельницькому, але які ще зберігаються у Меджибожі. Меджибіж – це місто-музей, автентичні об’єкти якого поки ще не дозволяють спотворити полікультурну історію міста.

Ім’я засновника хасидизму, який приїхав до Меджибожа у 1740 році та прожив у ньому останні двадцять років життя – до 1760 року – Ісраель бен Еліезер, якого називали також Баал Шем Тов (що з івриту означає «Володар доброго імені»). Саме з цією людиною і пов’язане масове паломництво хасидів у наш час. За словами Ігоря Западенка, є різні розрахунки кількості паломників: «Як повідомили представники хасидів, кожен шабат (Шабат – мовою іврит назва суботи, священного дня юдеїв: Прим.Авт.) приїздить 500-700 паломників. Гадаю, що вони дещо перебільшили, але думаю, що 150-200 паломників кожного шабату є». Найбільш масове паломництво припадає на свято Шавуот (Шавуот – свято дарування Тори на горі Синай, яке святкується наприкінці травня-у першій половині червня, або ж 6 сивана, згідно з єврейським календарем: Прим.Авт.), дата якого, водночас, є і датою смерті Ісраеля бен Еліезера. За найменш скромними розрахунками, таким чином, протягом року Меджибіж відвідують 10-15 тисяч паломників у рік.

Як виглядав Бешт (скорочене ім’я Баал Шем Това), на сьогодні достеменно невідомо. Поширені в Інтернеті зображення (зокрема на сторінці про Баал Шем Това у Вікіпедії) насправді стосуються іншої особи – Хаїма Самуеля Фалька, відомого як Лондонський Баал Шем Тов.

Ізраель бен Еліезер мав лікувальні здібності та був оточений легендами. Цікаво, що сам він не записував своє вчення – всі записи були зробленї його учнем Яковом Йосефом з Полонного. Про Баал Шем Това можна почитати, наприклад у оповіданнях Нобелівського лауреата Шмуеля Йосефа Агнона, які так і називаються – «Оповідання про Баал Шем Това». Мені сподобалось оповідання про повний бейт-мідраш (будинок для вивчення Тори), до якого Баал Шем Тов нібито не захотів заходити з причини наповненості словами молитв. Він пояснив здивованим послідовникам, що щира молитва не обтяжує, а показова і формальна – навпаки, заповнює собою весь простір.

Перед тим, як приїхати до Меджибожа, Ісраель бен Еліезер жив кілька років у Карпатах, недалеко від Вижниці. Існує думка, що саме українські Карпати розвинули у майбутнього Баал Шем Това дар цілительства та надихнули на вчення хасидизму, згідно з яким Бог перебуває у всьому. Існує відома пісня мовою їдиш «Fun Kosev biz Kitev» про життя праведника посеред природної краси між Косовом та Кітевом.

Для хасидських паломників є кілька важливих місць, які розміщені досить компактно на одній території. Вони, як я покажу далі, контрастують з іншими місцями єврейської спадщини, які не пов’язані з паломництвом. Перше важливе місце паломництва – це синагога (або ж, у перекладі напису з івриту, бейт-кнесет – будинок зібрань Баал Шем Това, тобто те місце, де він молився та розвивав свої ідеї.

Відомо, що всі синагоги виконують низку функцій, серед яких можна виокремити такі три: зібрання віруючих (і тому часто синагогу називають бейт-кнесет – будинок зібрань), навчання (і тому синагогу іноді називають бейт-мідраш – будинок вивчення Тори), молитва (звідси назва – молитовний будинок. Цю синагогу було знищено під час нацистської окупації та відновлено вже у 2000х роках. Інтер’єри будинку відтворені відповідно до старих описів і фотографій, хоча, як стверджує пан Ігор, аерофотозйомка 1944 року показувала руїну синагоги трохи збоку від сучасної будівлі, і причина цього перенесення цілком практична – дроти та інші елементи міської інфраструктури.

На фото: синагога Баал Шем Това. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Вважається, що синагога Баал Шем Това була збудована ще у XV столітті, за кілька сотень років до приїзду сюди Ісраеля бен Еліезера, але, як бачимо, саме він залишив найбільш помітній слід в її історії.

Територія синагоги постійно охороняється – місцевий мешканець Микола Романович Заєць чергує тут цілодобово, адже групи паломників прибувають і вдень, і вночі. Цікаво, що під час мого першого приїзду до Меджибожа у 2012 році – разом з дослідницькою групою та літньою школою з хасидизму від міжнародного центру академічної юдаїки «Сефер» – охоронцем був цей же пан Микола. В інтернеті також можна переглянути відео розповіді пана Миколи про Меджибіж у рамках проекту «Євреї на карті України» влітку 2011 р. Відчуття тяглості та розміреності часу, яке виникає під час зустрічі з чимось або кимось незмінним, супроводжується більшою чутливістю до інших змін за останні 5 років. Зокрема, впали у вічі детальні підписи кожного з об’єктів трьома мовами – українською, англійською та мовою іврит, які здійснені організацією «Охолей Цадікім – Гедер Авот» під керівництвом рабина Ісраеля Мейра Габбая. Як констатує Ігор Западенко, «поки місцева влада не спромоглася зробити знакування пам’яток для туристів, хасиди вже всі написи зробили для своїх паломників”.

На фото: інтер’єр синагоги Баал Шем Това. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Поруч з синагогою Бешта знаходиться фундамент ще однієї синагоги – так званої синагоги Баха під керівництвом рабина Йоеля Сіркіса, також знищеної під час Другої світової війни. До виявлення її фундаменту у 1990х роках на цьому місці у пізні радянські часи знаходився смітник.

На фото: фундамент синагоги Баха. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: вигляд синагоги Баха у 1930 році. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Зовсім поруч знаходиться відремонтований будинок – це синагога рабина Гешеля з Апти, єдина синагога, що вціліла під час війни. Синагога побудована ще у XVI столітті. Вона припинила своє функціонування в 1932 р. у зв’язку з політикою боротьби з релігією. Після реставрації 2010х років, згідно з підписами, тут міститься єврейська бібліотека.

На фото: синагога рабина Гешеля з Апти. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

У повітрі над вулицею з синагогами на висоті кількох метрів вище людського зросту натягнуті мотузки. Це – ерув, спеціальна огорожа у місцях компактного проживання релігійних євреїв, яка маркує територію можливих послаблень регулювань, зокрема, в шабат. Про ерув та його символічне відображення у народному фольклорі Ігор Западенко має цілу статтю (Западенко І. “Кругом субота – а у нас четвер”. Відображення юдейської традиції “ерув” у міському фольклорі / Ігор Западенко. // Стародавній Меджибіж в історико-культурній спадщині України : науковий вісник з проблем регіональної історії та пам’яткознавства. – 2014. – №2. – С. 375–379), у якій торкається можливого сприйняття еруву неєврейським оточенням як форми домінування.

Ерув майже непомітний для зовнішнього ока, однак маленькі червоні стрічки у повітрі нагадують про його реальність.

На фото: вулиця Баал Шем Това в Меджибожі та лінія еруву в повітрі над нею. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: маркування з нагадуванням про ерув та дві пам’ятки, про які йшла мова вище – синагогу Бешта та синагогу Гешеля. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Територія старовинного єврейського кладовища, де знаходиться могила Бешта – основне місце паломництва, а також нова синагога та готельний комплекс для приїжджих, перебуває під постійною охороною. Знайти її легко – досить лише пройти вулицю імені хасидського праведника до кінця.

На фото: вхід на територію, де знаходиться старовинне єврейське кладовище з могилою Бешта (за ятками зліва), нова синагога (прямо) та готельний комплекс (за кадром). Праворуч – охорона. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: охель (усипальниця) Баал Шем Това. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: інтер’єр охеля Баал Шем Това. Його поховання – посередині. Приміщення розділене на жіночу (зліва) та чоловічу частини (справа). Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Неподалік від охеля знаходиться і могила Гершеле Острополера, відомого гумориста та байкаря, особистого блазня онука Баал Шем Това – Баруха Меджибозького. Як розповідає Ігор Западенко, паломники залишають записки з проханнями (на мові їдиш – квітлех, традиційні прохання хасидів до Бога біля поховань праведників) не лише біля поховання Баал Шем Това, а й біля Гершеле Острополера. Щоправда, мені вдалось побачити не записки, а гірку камінців – своєрідне свідчення популярності відвідувань.

На фото: поховання Гершеле Острополера. Камінь у юдейській традиції символізує вічне життя. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Поряд з готельним комплексом – відбудована нещодавно колишня школа. За словами Ігоря Западенка, саме тут навчався Анатолій Кашпіровський, відомий у колишньому Радянському Союзі екстрасенс. Школа з початку 1990х років перебувала у закинутому стані, нині ж вона викуплена та відремонтована хасидами для їх потреб, як ще один готель для паломників.

На фото: будівля колишньої школи, перетворена хасидами на готель. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: будинок по вулиці Баал Шем Това. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: оголошення (мовою іврит) про послуги таксиста Віктора, який може розмовляти мовою іврит. Фото А.Марченко.

Меджибіж справляє досить неоднозначне враження. Як і у 2012 році, під час мого першого приїзду, так і через п’ять років, я бачу прекрасну природу, деякі доглянуті помешкання, але поряд знаходяться напівспустошені та розвалені старовинні будинки. Як я почула, більшість будинків по вул. Баал Шем Това, найближчій до охеля Бешта, вже викуплені. Втім, поки що тут – пустка та маркування івритом про те, як дістатись до основних місць паломництва.

На фото: будинки у Меджибожі. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: пустка на місці історичних торгових рядів у центрі міста. На передньому плані – герб міста Меджибожа. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

А так виглядали ці ж ряди у 1930 р. Фото П.Жолтовського.

На фото: будівля в стилі модерн по вул. Замковій. Викуплена хасидами. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: покинутий будинок у Меджибожі та вказівники до основних місць паломництва. Фото А.Марченко, червень 2017 р. 

Фото: один з будинків, які раніше здавали для паломників. Фото А.Марченко, червень 2017 р. У 2012 році я в складі дослідницької групи мала бесіду з його власницею. Нині будинок вже проданий паломникам.

Єврейське минуле Меджибожа відображене в кількох експозиціях Державного історико-культурного заповідника “Межибіж”, який знаходиться у фортеці. Найбільш помітною є експозиція «Лавка купця 3-ї гільдії Брандмана».

На фото: експозиція однієї з сторінок єврейського минулого Меджибожа. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Серед місцевого населення містечка вже не залишилось євреїв, а останній – Володимир Дільман, про якого ще у 2012 році розповідали всі місцеві жителі та з яким я цього разу планувала провести нездійснене тоді інтерв’ю, помер влітку 2014 р. Втім, мені вдалось відшукати відео, зроблене ініціативною групою проекту «Євреї на карті України» – «Последний еврей Меджибожа», де Володимир Дільман ділиться спогадами про своє життя.

Відсутність місцевої єврейської громади у Меджибожі помітна одразу ж, як тільки від спадщини хасидської відбувається перехід до ширшого, єврейського контексту пам’яті у публічному просторі. Так зване «нове» єврейське кладовище (на відміну від «старого», де знаходиться охель Баал Шем Това)  – перша ознака відсутності тих, хто доглядає за його станом. Останнє поховання тут – того самого Дільмана, поряд з його дружиною.

На фото: вхід до «нового» єврейського кладовища у Меджибожі. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Під час війни у Меджибожі існувало гетто. Про долю євреїв Меджибожа під час німецької окупації можна почитати у спогадах тодішньої мешканки Меджибожа Корсовської Єлени Ісідорівни, опублікованих у газеті «Радянський Ізмаїл» у 1999 р. Трохи обабіч містечка знаходяться велетенські братські могили, у яких поховано євреїв Меджибожа та навколишніх сіл і містечок. На цьому місці вони були розстріляні нацистами та поховані прямо у ярах. Спочатку мене вразило те, що всі місцеві мешканці Меджибожа незалежно від віку жваво розповідали, як туди проїхати. Тут вбито близько 3500 мешканців і мешканок Меджибожа єврейської національності. Лише кільком, переважно дітям, вдалось врятуватись, переховуючись. На цю тему можна подивитись ще одне рідкісне відео у збірці фільмів «Путешествие в Меджибож», зроблених ще у 1980х роках Іллєю Дворкіним. Зокрема, з 19 по 34 хвилину фільму – зйомки спогадів тих, хто пережив Голокост у Меджибожі.

Про той час нагадують рови в ярах, а огорожа з зірками Давида та пам’ятник сучасні – вони встановлені та доглядаються хмельницьким фондом “Хесед Бешт”.

На фото: вхід на територію масових розстрілів єврейського населення у Меджибожі. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Справа від входу, за чагарниками та кропивою, розташований основний пам’ятник жертвам. Пам’ятник був встановлений після Другої світової війни.

На фото: пам’ятник на одному з місць розстрілів. Відмічу, що поряд з радянським написом 1960х років є і тримовний розлогий напис згаданої вище організації «Огалей цадиким». Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Як розповідає Ігор Западенко, паломники-хасиди цікавляться лише синагогою та охелем Бешта, все інше у містечку їх не обходить. Втім,  у минулому році з ініціативи сторони хасидів почались контакти з Державним історико-культурним заповідником «Меджибіж» щодо налагодження регулярних візитів паломників до фортеці у якості культурної програми. Ситуацію з паломництвом пан Ігор характеризує як «потенційно тривожну»: «Відкритих конфліктів немає, але є небезпека перетворення частини Меджибожа на закритий квартал, як це вже відбувається з джерелом Бешта у Требухівцях, а також старим єврейським кладовищем з похованням Бешта, до якого просто так не пропустять».

Звісно, одразу після відвідування Меджибожа я вже не могла не подивитись на те, що відбувається у Требухівцях, сусідньому селі. Згідно з легендою, описаною і у текстах згаданого Шмуеля Агнона, одного разу Баал Шем Тов разом з учнями затримались на прогулянці за межами Меджибожа. Коли прийшов час денної молитви, виявилось, що ні в кого з присутніх не було води для ритуального омивання рук. Тоді Бешт, який носив з собою велику палицю (посох), вдарив нею по землі, і на тому місці з’явилось джерело. З того часу вода в тому джерелі не висихає і, звісно з тією ж легендою, має цілющі властивості.

На фото: загальний вигляд місця, де знаходиться джерело Баал Шем Това. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

На фото: будинок, в якому можна випити води з цілющого джерела, а також мати ритуальну купіль в окремому приміщенні. Всі написи винятково мовою іврит. Фото А.Марченко

У час мого приїзду до джерела там знаходився один автобус з жінками-паломницями з Ізраїлю. Втім, окрім паломниць там було немало і місцевих жителів і жительок – переважно, дітей, які під керівництвом дорослих займались жебрацтвом. Відмічу, що до мене вони не підходили, однак туристичну групу іноземок окупували миттєво. На жаль, така взаємодія приїжджих з місцевим населенням здатна лише підтвердити взаємні негативні стереотипи; втім, вона виразно демонструє і соціально-економічне становище українського села. Для мене дуже показовим в цьому контексті став сумнів Ігоря Западенка у необхідності місцевих дітей вчити мову іврит (що пропонують паломники в обмін на оренду тих або інших об’єктів): «за цих обставин вони (хасиди) просто підготують собі «шабес гоїв» (В даному контексті вираз вжитий на означення обслуговуючого персоналу  з місцевого населення, яке готове виконувати будь-яку роботу для приїжджих паломників; має принизливий відтінок: Прим.Авт.), і місцеве населення не проти, їм так легше жити». Насправді, було б цікаво послухати іншу сторону – представників паломників, про їх бачення сьогоденної та потенційної взаємодії з місцевим населенням і простором містечка, однак за браком часу та контактної інформації ця розмова поки що не відбулась.

На фото: представники та представниці місцевого населення в очікуванні паломниць. Фото А.Марченко, червень 2017 р.

Відвідування Меджибожа цього разу мало гіркуватий присмак – зовсім не через те, що вода у джерелі несмачна (а я таки її скуштувала). З одного боку, в містечку відчуваються поступові зміни останніх років, однак, з іншого – очевидним є те, що об’єкти історичної спадщини зберігаються досить вибірково та зусиллями зовнішніх сторін. Ще більш очевидним є те, що зі зростанням масштабів паломництва загострюються існуючі соціально-економічні нерівності. Я лиш торкнулась єврейського сегменту спадщини, але в містечку є і інші об’єкти історичної цінності – як мультикультурні, так і українські. Добрим прикладом руху вперед можна назвати хіба що замок-фортецю, з якої я і почала свою розповідь. Але, попри цей присмак, у Меджибіж хочеться повертатись знову і знову – невловима магія автентичності його простору все-таки продовжує діяти і у нашому столітті комерціалізації та урбанізму.

До наступної зустрічі, містечко між двома Бугами!

На фото: авторка статті на тлі дороговказу «Меджибіж». Червень 2017 р.

За допомогу у підготовці матеріалу дякую Ігорю Валентиновичу Западенку, заступнику директора Державного історико-культурного заповідника “Межибіж” з наукової роботи (http://mezhibozh.com/).