Ченстохова – місто паломництва та музеїв

У Ченстохову я приїхала аж на п’ятому році свого життя у Польщі, маючи лише загальне уявлення про це місто як найважливіший осередок паломництва вірян-католиків у Польщі. Це уявлення і підкріпилось практикою, і трохи розширилось – це й не дивно, зважаючи, що місто не маленьке, тут проживають близько 218 000 мешканців. Ченстохова була раніше столицею Сілезького воєводства (тепер його столиця – місто Катовіце).  Оповім кілька цікавинок про Ченстохову, які можуть знадобитися всім, хто хоче відвідати це місто.

У місті є мережа музеїв, які входять до комплексу Музей Ченстохови – на час мого прибуття їх було 8 (!). Ви можете придбати денний квиток для відвідування всіх музеїв у власному темпі – це вигідно, навіть якщо ви відвідаєте два-три музеї. Треба мати на увазі, що музеї працюють в дещо скороченому, на мій погляд, режимі: з 12.00-12.30 до 17.30, а ще вони знаходяться в різних частинах міста. Мені, великій шанувальниці локальної історії та місцевих музеїв, навіть за доброго планування вдалося відвідати доступні об’єкти лише за два дні. Вся інформація – тут.

Отож, Музей історії міста в будинку ратуші (Dzieje Miasta Częstochowy). Варто відвідати з кількох причин. Тут є короткий огляд основних історичних віх становлення міста, а ще об’єкти унікальної лужицької культури епохи пізньої бронзи. В околицях Ченстохови діє археологічний музей саме на місці однієї з з таких знахідок (саме до нього з усіх восьми я не потрапила, але мені наполегливо радила його відвідати місцева історикиня, яку я випадково зустріла на площі Ринок. В Музеї історії міста багато експонатів, одна з зал присвячена часам розділеної Польщі та приєднання міста до Російської імперії. За тх часів була об’єданана колишня маленька Ченстохова з Ясною Горою Додатковою причиною дібратись до будинку ратуші є його оглядова вежа  – звідси можна побачити все місто з підписами основних важливих об’єктів.

Міська ратуша, Ченстохова. Фото А.Марченко, січень 2022 р

Музей євреїв Ченстохови (Muzeum Żydów Częstochowian). Маленький новий музей, створений за ініціативи Ельжбети Желінської де Мундлак з Венесуели, правнучки колишнього головного рабина Ченстохови Нахума Аша. Нахум Аш займав цю посаду протягом 40 років до Другої світової війни та був шанованою особою в місті.  Єврейська спільнота Ченстохови в різні часи до Голокосту становила від 15% до 30% всього населення міста та була дуже неоднорідною, як економічно, так і світоглядно. У музеї працює місцева легенда Вєслав Пашковськи, статті якого я читала перед поїздкою (а вони побудовані на аналізі джерел – увага – мовою їдиш) та про колосальну роботу якого щодо документування поховань на місцевому кіркуті чула від колег. І хоч я не познайомилась з п. Вєславом, який на час мого візиту був у відпустці, мені пощастило поспілкуватися з його молодшим колегою Павлом. Павел – історик, який працює в музеї з самого початку, вкладає душу в свою роботу та знає практично все про кожен експонат. Коли такі люди знаходяться на своєму місці, за цей музей я спокійна.  

Музей Стара Ратуша (Stara Ratusz) на історичній площі Ринок. Це підземний музей, створений у місці археологічної знахідки – відкопаної старої ратуші початку 16 століття. Сюди варто зазирнути після попереднього музею – вони територіально близько. Якщо ви поїдете з музея нагору ліфтом, то опинитесь у кав’ярні Альтернатива 21 – це соціальний проект з соціальної адаптації та працевлаштування людей з ментальними обмеженнями.

Картинна галерея (Galeria Dobrej Sztuki). Тут є постійна експозиція та тимчасові виставки. У постійній експозиції є, наприклад, роботи відомого польського художника Яцка Мальчевського (Jacek Malczewski) та багатьох місцевих авторів. Хочу зазначити, що Ченстохова та мистецтво тісно переплетені – по всьому місту можна побачити цікаві мурали (переважно Tomasz Sętowski та команда), а ще висячі скульптури (автор – Jerzy Kędziora).

А ще – для всіх, хто шанує поезію – тут є будинок-музей поетеси Галини Пошвятовської (Halina Poświatowska). Серед перекладів її книг мовами світу я знайшла кілька книг українською, щоправда під прізвищем Посвятовська. У поетеси була нестандартна, хоч і коротка, життєва стежка, в музеї багато її особистих речей, а ще тут варто переглянути невеликий документальний фільм. Музеєм опікується брат Галини – на час мого приходу він був у відпустці, і я припускаю, що візит за його присутності міг би бути набагато глибшим персонально.

Ще в Ченстохові принагідно можна відвідати музей видобутку залізної руди, прикметний місцем знаходження – у колишній шахті, а також павільйон в парку Сташіца, де гостюють різні тимчасові виставки (на час мого візиту, наприклад, тут були роботи переможців щорічного міського конкурсу фотографій на різну тематику – від соціальної до пейзажної).

А що з паломництвом? Так, основні місця для відвідин туристами (кафе, магазини) зосереджені на шляху від, умовно кажучи, залізничного вокзалу до гори та монастиря Ясна гора (Jasna Góra), в якому знаходиться чудотворна ікона Божої Матері (яку ще називають Чорною Мадонною, або Божою Матір’ю Ченстоховською). Виглядає, що паломництво багато в чому визначає профіль міста. Місто, колись об’єднане довгим проспектом Найсвятішої Діви Марії, у центральній частині виглядає досі поділеним надвоє – світла частина з дорогою до місця паломництва та частина, в якій сіро та більш пусто навіть у денний час. Тут багато контрастів – поряд фешенебельні ресторанчики та закинуті будинки, а згадані чудові музеї в дні моїх візитів – а це були довгі вихідні в Польщі – практично не мали інших відвідувачів. На тлі 4,4 мільйонів паломників католицького визнання (дані за рік перед пандемією) зовсім непомітним є паломництво до поховання не дуже відомого хасидського ребе Пінхаса Менахема Юстмана, так званого цадика Сіфтей (за назвою його головної праці), або ж Піліцького ребе, на кіркуті в Ченстохові. До речі, у довоєнній Ченстохові  було місце й для спільноти брацлавських хасидів, сьогодні відомих переважно за візитами до українських Умані та Брацлава.

Дорога до монастиря на Ясній горі – дорога паломництва. Фото А.Марченко, січень 2022 р.

Є у Ченстохові кілька вишів, серед них Політехнічний університет і Гуманітарно-природничий університет ім. Яна Длугоша, один з корпусів якого знаходиться на вулиці Єжи Вашингтона (Jerzego Waszyngtona). Звісно, мова йде про Джорджа Вашингтона, переінакшеного на польський лад. А ще тут є драматичний театр і вже згадана філармонія.

Ченстохова. Алея Найсвятішої Діви Марії. Вечір. Фото А.Марченко, січень 2022 р.

Найстарший костел Ченстохови – костел св. Зигмунта, знаходиться в непаломницькій частині міста, на початку акурат навпроти монастиря на Ясній горі.

костел св. Зигмунта, фото А. Марченко, січень 2022 р.

А в самому центрі міста, на однаковій відстані від обох католицьких святинь знаходиться колишня православна церква (сьогодні – Костел Апостола Якова) та протестантський костел.

Невеликий ярмарок та інсталяція Різдва на тлі костела Апостола Якова (колишньої православної церкви) в Ченстохові. Фото А.Марченко, січень 2022 р.

Мапи на центральних вулицях міста двома мовами нагадують перехожим „Jasne, że Częstochowa”, „Częstochowa, it’s clear”…

Ось таке воно, трохи химерне та варте відвідання місто паломництва та музеїв.

Еміграція. До чого варто бути готовими тим, хто вагається…

Щороку проживаючи десятки діб у різних країнах світу, я відчувала, як бракує мені розуміння повсякденності життя в тих країнах. Такої повсякденності, якої не схопиш на конференціях чи семінарах, не побачиш у туристичних поїздках.

Еміграція – це вибір. Певне, мій вибір остаточно спрямували півроку життя в Нью-Йорку. Півроку – це багато чи мало? Продовжувати читання “Еміграція. До чого варто бути готовими тим, хто вагається…”

Де вчити їдиш сьогодні? Мій досвід

Ще у  2012 році на літній школі з хасидизму у Меджибожі я в складі дослідницької команди проводила інтерв’ю з місцевими мешканцями про паломників, слухала глибокі лекції Менахема та Естер Яглом та думала про те, що було б добре почати вчити їдиш. Як це зробити, я не знала, тому що студенткою я вже давно не була та мала багато поточної роботи в університеті (статтю на основі тих досліджень я опублікувала через два роки).

У 2014 році  отримала лист від професорки з Колумбійського університету у відповідь на свій дослідницький запит: „З Вашого резюме, пані Алло, Продовжувати читання “Де вчити їдиш сьогодні? Мій досвід”

Єрусалим. Одного разу в ульпанi…

Ульпани – це система навчання івриту, початково розроблена для репатріантів до Ізраїлю, а вже потім видозмінена відповідно до нових суспільних потреб. Серед цілої низки ульпанів я вибрала найбільш відомий – ульпан як частина навчання в Єврейському університеті в Єрусалимі (хоча цей усталений переклад оригінальної назви університету не зовсім точно відображає його сутність – насправді це перший університет з мовою навчання іврит, відкритий у 1925 році). Система оцінювання рівнів знання мови (“алеф”, “бет”, “гімел”, “далет”, “хех” і “вав”) були фахово розроблені та обґрунтовані саме тут, зважаючи на специфіку сучасного івриту у порівнянні з іншими мовами. До речі, на сьогодні у світі іврит є лише третьою за популярністю семітською мовою світу (нею розмовляють 8-9 млн. осіб) – після арабської (якою розмовляють більше 200 млн осіб) та амхарської (17 млн. осіб).

Продовжувати читання “Єрусалим. Одного разу в ульпанi…”

Єрусалим: про чотири контрасти

Про це місто можна почути багато кліше та стереотипів – тим цікавішим стало занурення в життя Єрусалиму зсередини. Проживання у Східному Єрусалимі стало додатковим бонусом для соціологічного ока.

Чотири контрасти, яких я не очікувала чи очікувала не в такому інтенсивному вираженні:

Продовжувати читання “Єрусалим: про чотири контрасти”

Берлін. Неідеальне місто

Про транспорт і людей

Транспорт у Берліні рухливий; він дихає, чмихає, чхає…  Старі вагони працюють цілодобово, адаптують власні тіла до вигинів вулиць, поєднують тлуми з пусткою, а задуху з річковим вітром. Ні це не стільки місто контрастів, скільки місто-палітра: від респектабельного Мітте до галасливого Нойкельну десятки відтінків шкіри, способів життя, національних кухонь.

З трьох з половиною мільйонів мешканців і мешканок Берліна близько 30% є мігрант(к)ами. Я часто чула тут польську мову – польська громада є другою за величиною мігрантською групою в місті після турецької. І ще я з цікавістю виявила, що мій їдиш допомагає мені порозумітись у базових побутових ситуаціях. Як і англійська мова.

Про квитки та світлофори

Турист(к)ам стане в нагоді туристичний квиток на кілька днів Berlin Welcome Card зі знижками в музеї, а тим, хто планує тут провести триваліший час, підійдуть опції звичайних довгострокових квитків. Наприклад, вартість звичайного квитка на всі види транспорту у зонах А і B (Берлін і найближче передмістя) – 81 євро на місяць. Турнікетів чи інших пунктів контролю перед входом у  метро, автобуси чи поїзди немає – це дуже зручно і незвично. Зате тут ходять контролери – штраф за безквитковий проїзд 60 євро. Я за місяць їх зустріла двічі.

У Берліні мені не вистачило світлофорів та пішохідних переходів. Групове перебігання вулиць і проспектів у найбільш непристосованих до того місцях – схоже, давно не дивина для місцевих, але вражає після відносно впорядкованої Варшави.

Водночас, світлофори Берліна варті окремої уваги. Чоловічок у світлофорі, або ампельман – винахід психолога в транспортній галузі Карла Пеглау, який у 1961 р. шукав спосіб зменшити кількість нещасних випадків на дорогах через порушення правил переходу вулиць. Було це в Східному Берліні, і кількість нещасних випадків після появи червоного та зеленого чоловічків таки зменшилась.  Сьогодні ампельман – символ об’єднаного Берліна.

Про свободу

Про свободу кричать звідусіль фрагменти Берлінської стіни – розмальовані довгожителі. Простір міста підсилює враження, що історія Берліна не почалася у XIII столітті, не розвивалась у першій половині ХХ століття, а стрімко звалилась на голову містян(к)ам у 1989 році – разом з падінням муру. Тут можна зустріти представниць і представників найрізноманітніших груп і течій – здається, місце тут є всім, свобода вибору. Як влучно висловилась моя приятелька, гостям з інших країн комфортно бути в закладах, працівники яких володіють німецькою мовою так же погано, а тому вони завжди порозуміються.  З мікрорайонів, які мене вразили – мусульманські Кройцберг та Нойкьольн, демократично брудний і безтурботний Іст Сайд.

У сонячний день на площі Республіки біля Рейхстагу безтурботно відпочивають люди – і майже не віриться, що 87 років тому тут визрівали нацистські ідеї та марші. Берлін надає свободу про це не говорити. Але то тут, то там посеред неймовірних архітектурних рішень вигулькують нагадування про руйнування часів Другої світової війни, провокують думки про контекст і причини цих руйнувань. Водночас, помічаю, що біля кожного берлінського закладу, пов’язаного з єврейською громадою, постійно чергують поліцейські патрулі. Стоїть патруль біля синагоги і коло кафе з кошерною їжею… Мимоволі порівнюю зі спокійною Варшавою, і це підсилює відчуття швидкоплинності та ефемерності всього, що відбувається навколо.

Замість висновку

«Чому тут заборонено фотографувати?» – запитала я англійською у свого співрозмовника, побачивши великий знак з перекресленим фотоапаратом. «Тому що тут знаходиться дитячий садок, діти» -неочікувано відповів мені англійською випадковий зустрічний пенсійного віку.

«Насправді східний і західний Берлін досі відрізняються – як архітектурою, так і мисленням людей» – з сумом констатував мені австралійський студент, який проживає в Берліні вже 8 років і підпрацьовує англомовним гідом.

Берлін не схожий на ідеальне місто. Це, зважаючи на наслідки діяльності ретельно продуманих систем, на краще. Неідеальні об’єкти цікавіше досліджувати.

Берлін. Про те, що і як пам’ятають…

Я нарешті доїхала до Берліна.

Я зібрала своїх старих неприручених вовків – родинні історії та розповіді знайомих про війну, прочитані тексти та промовчані вірші, знайомі картини та фото з дитинства – і зачинила їх у валізі. Сама ж занурилась у мову, культуру та літературу їдиш – чи не найбільш органічний для мене привід сюди доїхати. Чи не найбільш дивний привід сюди доїхати.

Чи могла я як дослідниця культурної пам’яті оминути увагою берлінські музеї та меморіальні простори, хоч і маючи обмаль вільного часу?

Відповідь на це запитання – у моєму невеличкому рейтингу відвіданих місць. Ділюся ним з коротким коментарем до кожного – а для зручності кожне місце прив’язую до веб-сторінки з детальною інформацією.

1. Рейхстаг з прогулянкою під куполом

Безкоштовна можливість відвідати знакову будівлю міста у XX столітті, послухати про основні віхи історії та помилуватися Берліном з висоти пташиного польоту. Лайфхак – для запису на найближчий час (у той же або наступний день) потрібен паспорт і трохи часу у «живій черзі» поряд, інтернет-система генерує записи наперед.

2. Музей історії Берліна, розташований у колишньому нацистському бункері

Музей, у якому реалізовано спробу показати загальну історію міста з XIII до XXI століття в досить нестандартному просторі. Варто відвідати як пункт для роздумів. Аудіогід входить у вартість квитка.

3. Музей Отто Вайдта

Безкоштовний для відвідування музей – колишня майстерня, де «праведник серед народв світу» Отто Вайдт працевлаштовував єврейських працівників і працівниць у часи нацистських переслідувань. Музей маленький, але цікавий саме завдяки автентичності простору, як і в попередньому випадку.

4. Меморіали, пов’язані з нацизмом: меморіал загиблим євреям Європи, меморіал загиблим ромам та сінті, меморіал особам з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, меморіал спаленим у 1933 книгам. Без коментарів, варто відвідати всі.

5. Галерея Іст-Сайд. Найдовший збережений фрагмент Берлінського муру, розмальований художниками та художницями з усього світу. Своєрідне втілення ідей свободи та рівності і чи не найбільш відоме на сьогодні обличчя Берліну. Падіння Берлінської стіни, схоже – ядро сучасної історії Берліну у його публічному просторі.

6. Музей Німецької Демократичної Республіки (НДР)

Це мій третій відвіданий за літо музей, пов’язаний з соціалістичним минулим міст – два інших знаходяться у Варшаві та Загребі. З усіх трьох саме музей в Берліні є найбільш інформативним та структурованим, він дає ширший контекст подій, а ще й інтерактивний. Тут можна послухати шлягери 1970-х років та почитати про страхіття системи контролю за людьми (див. пункт 13 – Штазі).

7. Райони Шойненфіртель та Шарлотенбург – два найбільш відомих осередки єврейського життя довоєнного Берліна. Тут варто взяти путівники по кожному з районів – наприклад, у Шойненфіртлі можна побчити найбільшу концентрацію «Stolpersteinen» – «каменів спотикання» про колишніх єврейських мешканців сьогоденних будинків, цікавий пам’ятник «Пуста кімната» у сквері, величну Нову синагогу, історичні шпиталі та школи. Шарлотенбург був місцем зустрічі інтелігенції в Романішес кафе і простором міграції від погромів Східної Європи на початку ХХ століття.

8. Єврейський музей

Не можу нічого сказати про постійну експозицію, яка закрита на тривалий час для оновлення, а от тимчасові виставки досить різнокаліберні та неоднорідні (виставка про Голокост більш предметна та персоналізована, ніж фотовиставка про сучасних ізраїльтян і палестинців), сам музей має цікаве архітектурне рішення та приємний внутрішній дворик.

9. Центр юдаїки у Новій синагозі. Невеликий музей, цікавий тимчасовими виставками (я бачила влучні сатиричні карикатури ізраїльської художниці Габріели Розенталь) та постійною експозицією про історію будинку.

10. Баварський квартал, в якому колись, між іншими, проживали Альберт Айнштайн і Ханна Арендт. Місце, в якому можна знайти близько 80 знаків з невеликими текстами про переслідування євреїв з 1933 року – щоправда, для того, щоб їх знайти, треба дивитись високо, десь на рівні другого поверху будинку. Для мене більш цікавою стала виставка про історію мікрорайону у підземному переході на Баварській площі, одразу після виходу з метро.

11. Музей об’єднаних сил, колишній центр розміщення американської військової бази.

Музей невеликий. у ньому мова йде про повоєнну долю Берліна та про блокаду СРСР Західного Берліна у 1948-1949 році, заходи з транспортування їжі літаками з США та Великої Британії. Інформація – винятково німецькою мовою.  Вхід – безкоштовний.

12. Виставка робіт Еміля Нольде, художника-експресіоніста, який завзято підтримував нацистську ідеологію, але якого було відкинуто Гітлером як представника дегенеративного мистецтва –у музеї Гамбургер-Бангоф. Ця виставка ставить багато запитань, зокрема, чи можна розглядати мистецький твір поза його автором, метою та умовами створення? Я для себе відповідь сформулювала.

13. Музей Штазі (Міністерства державної безпеки НДР)

Яскравий приклад, як неймовірно цікава та цінна історія може бути подана в досить непринадній формі. Мене вразили абсолютно сірі та непримітні обличчя тих, хто вершили долі інших людей, окремі розповіді про таємні психологічні переслідування за інакомислення та автентичні інтер’єри. Від початку до кінця не покидала думка, як незграбно організована сама експозиція з багатющими артефактами.

14. Платформа депортації «Меморіал Гляйс 17» на станції Грюнвальд

Своєрідна паралель до варшавського Умшлагплацу – водночас, у Берліні це місце важко відшукати. Воно навряд чи принаджує туристів через свою непримітність, але точно принаджує веселі компанії місцевої молоді – з тієї ж причини.

Місяць життя у Берліні – це час відкриттів і роздумів, знаходження відповідей і нових запитань. Найважливіше – це підваження власних стереотипів.

Далі буде…

 

 

 

Загреб: десять перших вражень про місто

1) У Загребі я зустріла різних людей, і більшість з них я б об’єднала словом «сердечність». Одного разу я не розібралась, як купити квиток на трамвай – «візьміть мій, я виходжу, не проблема»; моя картка не бажала зчитуватись у музеї – «проходьте як особа мистецтва, безкоштовно, у нас соціальне мистецтво, а Ви соціологиня» (я перед тим встигла трішки поспілкуватись з адміністраторкою). Коли я не могла відшукати зупинку автобусу до аеропорту, чоловік, якого я про це запитала англійською, провів мене, заодно розповівши хорватською та мовою жестів, що він є водієм цього маршруту і що автобус буде за 5 хвилин. Дійсно, залишаю це місто з великою вдячністю.

2) Лише тут я щодня бачила професійних регулювальників руху зі свистками, зокрема, на головній вулиці Іліца (Ilica). Спочатку думала, що їх діяльність пов’язана з можливою несправністю світлофорів, але виглядає, що вони тут працюють регулярно.

3) Мова хорватів за звучанням і мелодикою мені дуже подібна до російської. Першу годину в місті я дорогою здивовано прислухалась до розмов. «Да», «что», «куча» («дім») з усіх боків спряли цій ілюзії. З іншого боку, чула слова, які в мене асоціюються зі старослов’янською: «хвала» («дякую»), «откуп злата» (обмін валют), «град» («місто»).

4) У місті поєднуються збережений старий центр (що, в свою чергу складається з двох поселень ще XI ст. – Градєц і Каптол), затишні парки та зелені зони (у центральній частині об’єднаних у так звану «Зелену підкову») і досить занедбані ділянки подалі, архітектура в дусі «соціалістичного реалізму», величні музеї XIX століття та сучасні вежі зі скла та бетону.

5) Я зауважила велику кількість графіті та написів на стінах і парканах. Біля університету це – згадки про Жижека, Маркса та капіталізм, трохи подалі – про цілий світ навколо, від кохання до ненависті. З розмов з місцевими жительками мені здалось, що багато хорватської молоді хоче емігрувати з країни в пошуках кращого життя – і цим ситуація мало чим відрізняється від більш знаної мені Східної Європи.

6) Загреб – досить зручне місто для іноземних гостей. Я відчувала комунікативний комфорт під час спілкування англійською мовою в усіх місцях, де я бувала – а це університет, музеї (про них напишу окремо), кафе та зупинки громадського транспорту. Туристична інфраструктура тут чудова. У центрі міста багато точок з доступом до безкоштовної мережі Wi-FI. Двічі на день відбуваються пішохідні тури англійською мовою Free Spirit за принципом «плати, скільки хочеш, якщо тобі сподобалось».

7) Жителі/-льки Загреба пам’ятають війну та бомбардування міста на початку 1990-х. Цей досвід є травматичним і до сьогодні, адже пройшло лише 25 років. Попри зовнішній спокій, існують маркери ідентичності хорватів та їх відмінності від інших народів колишньої Югославії (насамперед, сербів), про які я напишу окремо.

8) Транспорт міста – трамваї. Розклад на електронних табло ще жодного разу не виправдав мої очікування, але все ж трамваї їздять регулярно, тобто шанс дочекатися є. У центральних районах існують велодоріжки, але велосипеди тут не особливо популярні. Зауважила, що більшість з помічених мною велосипедистів ігнорують ці доріжки, а пішоходи переходять вулиці там, де їм зручно. Звісно, є і автобуси. Громадський транспорт міста легко розпізнати на вулицях завдяки блакитному кольору.

9) Попри велику кількість туристів, у самому серці міста до сьогодні існує дешевий ринок овочів, фруктів і зелені, а також м’яса, де скуповуються містян(к)и. Цей ринок називається Долац (Dolac), і він існує з 1930 р. на місці колишніх стін міста. Зовсім поруч знаходиться вулиця Зід (Zid), що й означає «стіна». На фото ви можете побачити збірний образ працівниці цього ринку – Kumica Barica.

10) Незважаючи на все це, Загреб мені здався містом, яке підпускає до себе не швидко. Всі дні мого перебування тут мене не полишало відчуття чогось прихованого, власних таємниць, куди туристам – зась. Привід повертатись.

А які у вас враження від цього міста?

Image may contain: 1 person, standing and outdoor

Умань: не тільки осінні перформанси…

Перформанс – від англ. Performance – вистава – форма вираження мистецького твору діями автора/авторки, за якими спостерігають глядачі в режимі реального часу. Тут термін вжитий на позначення щорічного сплеску уваги українських та міжнародних засобів масової інформації до паломництва хасидів в осінній період. Зазвичай, засоби масової інформації звертають увагу на найбільш екстравагантні, незвичайні форми самопрезентації та поведінки паломників, що викликає аналогії з перформансом.

Я відклала текст про Умань у своєму проекті в Студіях живої історії наостанок з кількох причин. По-перше, через те, що це найбільш відоме місто України і Європи у контексті паломництва хасидів, а я хотіла віддалити своїх читачок і читачів від стереотипних уявлень. По-друге, це моє рідне місто, а про своє, особисте писати складніше, ніж про інші міста та містечка – Белз, Бердичів, Брацлав, Вижницю, Гадяч, Ганнопіль, Меджибіж чи чернівецьку Садгору. По-третє, саме з Уманню пов’язана моя дослідницька діяльність і тривалий науковий інтерес. З цих причин формат ознайомчої публіцистики в цьому, нібито давно відомому та знайомому мені, просторі став для мене найбільш незвичним досвідом проекту.

А поки що зазначу, що перша писемна згадка про містечко Умань, сягає початку XVII століття. Назву цю традиційно пов’язують з місцевою річкою – Уманка, хоча є й інші, більш екстравагантні версії. Сьогодні в Умані проживає близько 84 тисяч людей. Продовжувати читання “Умань: не тільки осінні перформанси…”

ПОЛОННЕ-ШЕПЕТІВКА-АННОПІЛЬ. УКРАЇНСЬКІ ДОРОГИ ТА ХАСИДСЬКІ ЦАДИКИ

У більшості міст, містечок і селищ, які я відвідувала в рамках свого проекту для «Студій живої історії», було досить легко відшукати інформантів – людей, які володіли інформацією про єврейське минуле та наявні хасидські святині, а також відкриту інформацію в мережі. Ситуація з Ганнополем була геть інакшою – окрім того, останній виявився маленьким селищем, загубленим для більшості навігаторів; сплутаним на електронних картах з кількома іншими селищами з аналогічною назвою… Але дістатись у потрібний Ганнопіль Славутського району Хмельницької області було важливою метою, адже там поховані одразу два досить значних у хасидському світі цадики – Дов Бер з Межеріча, другий лідер хасидського руху та послідовник Ісраеля бен Еліезера (Баал Шем Това), а також учень Дов Бера – Мешулам Зуся з Ганнополя. Відповідно, загадкою для мене стала не причина паломництва хасидів до Ганнополя, а те, як все-таки закордонні паломники долають перешкоди у вигляді української дороги у її найгіршому варіанті.

Продовжувати читання “ПОЛОННЕ-ШЕПЕТІВКА-АННОПІЛЬ. УКРАЇНСЬКІ ДОРОГИ ТА ХАСИДСЬКІ ЦАДИКИ”